Я добре пам'ятаю цей звичайний будній день. Це був мій перший рік життя і роботи в Києві в американській міжнародній організації. І директор, і замдиректора нашої Програми розвитку некомерційного інтернета в Україні були, звісно, американцями. Замдиректора, молодий чоловік на ім'я Еван, був колишній Peace Corps Volunteer - волонтер Корпусу миру. Чудової американської організації, добровольці чи, як зараз би сказали, культурні дипломати якої їздять по різних, переважно бідних і тих, що розвиваються, країнах світу, навчають дітей і молодь англійської мови та долучаються до роботи місцевих культурних і громадських організацій.
Мати Евана працювала стюардесою на тих самих авіалініях, літаки якої брали участь в атаках. Наші офісні кімнати були поряд, і я пригадую, як раптом почало відбуватися щось незрозуміле. Американці буквально забігали по офісу з дивним виразом обличчя, особливо нічого не пояснюючи та активно кудись телефонували/факсували/писали.
- Що сталося? - врешті-решт запитала я Евана. - Терористи захопили літак та вдарили по Нью-Йорку, це зараз у всіх новинах, - швидко і майже автоматично відповів він. Мені треба терміново зв'язатися зі своєю мамою, це її авіалінії.
Зміст цих слів доходив до мене дуже важко і повільно...
Тут вже ми всі залипли на новини і зітхнули з полегшенням, коли Еван сказав, що мама не літала в той день. Мені здалося, що за ці півгодини він постарів на кілька років. Далі та наступного дня посипалися е-мейли з усіх областей України, де працювали представники і тренери нашої програми. Особливо гостро реагували ті, що були в Америці за різними програмами академічного і професійного обміну. Тому що так це і працює: якщо ти довший час проживеш в іншій країні, добре її пізнаєш та зрозумієш, знайдеш собі там гарних колег і друзів, то ти неминуче полюбиш і цю країну (не плутати з державою, особливо у випадку Америки) і сприйматимеш горе цих людей, як своє особисте. У цьому і є та сама м'яка сила всіх програм міжнародного обміну.
Валентина, викладачка англійської з Луцького університету писала, що просто плакала, дивлячись, як літаки врізаються у хмарочоси та вони складаються на очах, ховаючи під собою всіх людей і перетворюючи центральний бізнес-квартал найбагатшої і найсильнішої країни світу на попіл та руїни. Водночас раділа, що ніхто з її американських колег і знайомих не постраждав. Потім написав мій троюрідний брат з Нью-Йорка. Підтвердив, що з ним усе добре. Він був дуже щасливий, що колись був на співбесіді в одній із компаній, розташованій у близнюках, і що його тоді не взяли туди на роботу. Інакше він би мені вже зараз не писав.
Сьогодні 11 вересня 2026 року. Світ за кілька кроків від третьої світової. Після якої, очевидно, люди будуть воювати камінням та палками, т.я. нічого іншого вже просто не залишиться. Сумно, але за останні 25 років ані політики та лідери націй, ані їхні корумповані уряди так і не засвоїли жодного з цих трагічних уроків...
А тим часом сьогодні у нічному небі Нью-Йорка тисячі безпілотників воскресили із небуття хмарочоси, а кожен із 2977 вогників символізував людське життя, що обірвалося 11 вересня 2001 року. Вічна пам'ять невинно загиблим. І тим, що досі гинуть в етнічних, міжнаціональних, громадянських та міжнародних військових конфліктах по всьому світу.
